Грузія

Горі – переможеним

Вахтанг Кіпіані, тижневик "Главред" (листопад 2008)

Гори капусти, відра з яблуками і спеціальні підставки для чурчхели – оригінальних місцевих ласощів, які роблять з горіхів – лісових чи грецьких – та виноградного соку останнього врожаю. Старенькі як консервна бляшанка брудно-білі «жигулі», на капоті яких вовтузяться кілька різнокольорових хутряних клубків. Це цуценята кавказької вівчарки. Місцеві селяни їх теж продають. Але потенційні покупці летять новим бетоном, рідко хто зупиняється при стрімкій дорозі. Яку ще й розширюють – грейдери, екскаватори і інша техніка працюють до ночі, щоб встигнути зустрітися до початку тутешньої осінньо-зимової мокряді.

Нова, заповнена вщент автомобілями, магістраль від столиці Грузії до Горі дає можливість розігнатися, за якусь годину долаючи відстань між Тбілісі з його п’ятизірковими отелями і майстерно підсвіченими фонтанами та провінцією, де ще нещодавно все було так тихо й неспішно, - здавалося, що історія в цих місцях закінчилася давним давно. Так принаймні було до 8 серпня, початку війни, яка розділила життя десятків тисяч грузинів на «до», «після», а для декого воно зупинилося на позначці «під час».

За спиною лишається село Ігоеті. Зовсім недалеко від Мцхета, історичної столиці Грузії, і всього 35 км. – від Тбілісі. Невеличкий ринок з незграбними кіосками з шоколадками і лавашем. Колонка, де можна випити смачної студеної води. Не віриться, але сто днів тому саме сюди дійшли солдати з 58-ї армії Північно-Кавказького військового округу РФ. Чому саме в це непримітне місце. Тут сходяться кілька шляхів. На Тбілісі, крутий поворот на містечко Каспі. Саме тут Грузію найлегше розділити навпіл. І невипадково саме тут був поставлений блок-пост росіян.

Летимо далі. Відразу за вказівником Церовані з’їжджаємо з дороги. Чути як гупає якась важка техніка. Справа кучугури землі, які закривають вид. За нею – майже до обрію – однакові, одноповерхові будиночки, які на найближчі роки стануть домом для тисяч біженців. Таких нових поселень в Горійському районі грузинська влада будує три. Не віриться, що місто може вирости за якийсь місяць.

На око – хатинок з білих блоків під червоною черепицею більше тисячі. Заглядаю в один із них. Електрику, воду, газ уже підвели. Якраз вставляють склопакети у вікна. Один із мовчазних, неголених робітників, який представляється Лашею з міста Аспіндза, говорить, що працюють цілодобово, навіть сплять прямо-таки на робочих місцях (і, справді, за його спиною матрац і електроплитка з чайником). Бо до 25-го листопада повинні встигнути. Тоді сюди заселяться люди. Ті самі, до яких ми їдемо в Горі.

Відтепер це місто знамените не тільки своїм уродженцем. Центральна площа й досі носить ім’я Йосифа Сталіна. Неподалік маленький отчий дім і розкішний палац музей во славу учневі місцевого духовного училища Сосо Джугашвілі. Бовваніє найбільший у світі монумент генералісимусу – пару місяців тому президент Міхаіл Саакашвілі підняв було питання про його перенесення, то опозиція взяла тирана під захист. Навпроти відділення банку – під час серпневих бойових дій весь світ обійшло відео, зняте камерою спостереження: як «визволителі», розбивши вітрину, безкарно крали з офісу монітори, комп’ютери. Один навіть особистими речами співробітників не погидував…

Посеред площі в асфальті дві дірки розміром із середню тарілку, заповнені недопалками і багнюкою. Це сліди від «точечного попадания» російських касетних ракет. Фрагментом однієї з них був убитий голандський оператор телеканалу RTL Стан Сториманс. На місці місцевої влади я б ті дірки не асфальтував би. Кращого символа «принуждения к миру» навряд чи вигадаєш.

Кілька кілометрів убік. Уздовж дороги свіжою фарбою радують око багатоповерхівки. Без проблем впізнаємо місце ще однієї трагедії – кадри згорьованого Горі, зроблені українським фотокором АР Єфремом Блукацьким, обійшли весь світ. Зараз все виглядає так, наче нічого й не було. Яскравою плямою виглядає сучасний дитячий майданчик. З латунних гільз і уламків залізобетонної арматури зроблено фігуру людини – парафраз Вучетичевого «Перекуём мечи на орала». Про трагедію нагадують лише інформаційні стенди для майбутніх туристів і журналістів з усього світу, які не забувають дорогу до Горі.

Ми ж із колегою, оператором одного з грузинських телеканалів Алексом Метревелі, шукаємо табір біженців з Південної Осетії. У парку, де ще кілька днів тому стояли намети, порожньо. Зауважуємо ще один, невеличкий, пам’ятник вождю, що сиріткою причаївся між кущів і чахлих квітників. Питаємо перехожих і вони вказують правильний напрямок. Кажуть, вночі вже прохолодно і місцева влада переселила біженців до дитсадків і шкіл.

Через двір садочка № 3 висить білизна. Двоє сумних чоловіків грають у нарди. Поруч діти ганяють м’яча. «На поговорити» сходяться всі, хто «вдома». Як з’ясувалося, ми є першими гостями тимчасового помешкання для понад сорока колишніх сусідів, мешканців однієї з вулиць грузинського села Нікозі.

Запрошують усередину, щоб показати як живуть тепер. На стіні – плакати як вберегтися від протипіхотних мін. Гріє буржуйка. Пригощають меленою кавою. Попід стінкою стоять ящики з картоплею, капустою, цибулею, якісь консерви. Зауваживши інтерес, запевняють – харчі є, смачний обід щодня привозять. «А от ліжок не вистачає, - каже жінка на ім’я Валентина, -- тільки мало їх, видали по одному на родину, а, знаєте, які в нас великі сім’ї… І ковдри – тільки пенсіонерам». Це прикро вражає, бо на офіційному рівні грузинська влада заявила, що біженці забезпечені всім необхідним.

У кожної людини – свій куточок і своя сумна історія. Об’єднує їх те, що довелося взяти дітей і втекти далі від війни. Для них війна точно не почалася проти ночі 08.08.08. Останні п'ятнадцять років вони ледве не щодня чули свист куль, щороку ремонтували свої будиночки після нічних обстрілів з південноосетинських позицій. А між тим мирно жили з сусідами-осетинами, на ринок ходили спершу на «нічийну» територію між їхнім селом і столицею сепаратистів. До останнього часу навіть у Цхінвалі час від часу можна було зайти – по продукти чи родичів-осетин провідати. Від останнього будинку Нікозі до адміністративного кордону самопроголошеної Південної Осетії та першого будинку Цхінвалі буквально кілька сотень метрів.

Заглядаю за імпровізовану стінку, зроблену із занавіски. На ліжку мати і донька. Білявки. Геть не схожі на своїх земляків. Добра російська із ледь відчутним грузинським акцентом. «Я росіянка, росіянка я з Кірова! - сміється жінка, - двадцять років тому вийшла заміж за грузина і з дитиною від першого шлюбу перебралася в Нікозі, де народився мій син». Хлопець сидить поруч і намагається щось додати, але російських слів йому бракує…

За словами Єлєни Трушкової, в Кірові, обласному центрі північніше Москви, у неї живе мати, є свій дім. Але, зітхаючи, зізнається – з мамою розмовляти телефоном – тільки псувати собі нерви, бо «вона дивиться російське телебачення і в усьому обвинувачує нас, грузинів…». Про повернення в рідне місто навіть і не думає – «як же так – разом стільки років прожили – разом і пережити все це маємо».

Калбатоні Єлєна, каже, – а у нас є родичі в Києві. Напівжартома кажу – так давайте їм привіт через журнал передамо. Єлєна грузинською запрошує до розмови свою свекруху, шляхетну літню жінку, яка мовчки чистила горіхи для якоїсь страви. І тут наступив момент мого здивування – виявляється ця сива пані є тіткою Мзії Савлохової, дружини знаменитого тренера борців-чемпіонів і, свого часу, «авторитетного» підприємця Бориса Савлохова (помер в 2004-му незадовго до звільнення з ув’язнення, другого брата – Теймураза застрілили в 2000-му, третій – Руслан живе в Києві, головний тренер збірної з вільної боротьби).

Біженці з Нікозі чули, що в кінці листопада їх «попросять» повернутися додому. Село нині перебуває під контролем грузинського спецназу – на відміну від сусідніх, де й досі хазяйнують мародери – козаки та ополченці з Північного Кавказу. Але повертатися у зруйновані будинки, з яких винесли все, що тільки можна поцупити, під кулі провокаторів люди бояться. «Хто нам дасть гарантії, що не стрілятимуть?» - не раз довелося чути. На жаль, такі гарантії можуть дати лише в Кремлі. Але звідти села Нікозі і дитсадок № 3 м. Горі не видно.

Версiя для друку